Закордонні традиції виховання
Англійці починають займатися
зі своїми дітлахами співом та плаванням вже у віці всього декількох місяців.
Американці вважають дикістю лупцювання дітей, а за залишення малюка без догляду
у США навіть передбачена адміністративна відповідальність. Японці до п'яти
років ставляться до малюка як до короля, після п'яти - як до раба, а вже з
п'ятнадцяти - як до рівного. І хоч мета в батьків усіх національностей одна:
виховати зі свого маляти достойну людину, методи в усіх різні.
Під матусиним крилом
Різниця у підходах до виховання дітей
закладена навіть у самій назві цього «процесу». Аристократичні англійці кажуть
«to bring up a child», запальні італійці - «allevare un bambino», прагматичні
німці - «Kinder grossziehen», росіяни - «воспитать ребенка», а ми, українці,
кажемо «виховати дитину». Тобто для нас ростити свого малюка означає оберігати
його від усіх негараздів, «ховати» від недоброго ока, важкої татової руки,
насмішок друзів і шкільних невдач. Ми прагнемо захистити його від усього світу,
накрити своїм материнським крилом, і нам байдуже, хто і що про це думає.
Завдання англійських батьків
- «виростити» дитину, «підняти» або навіть «підтягти» її на той рівень, коли
вона самостійно зможе стати на ноги, не потребуючи сторонньої допомоги. Тому й
підходи до виховання у англійців більш прагматичні. Англійські мами надзвичайно
терплячі і можуть кілька разів повторити малюкові: «Ні, сонечко, не можна так
робити» і при цьому лагідно посміхатися.
А ось нашим північним сусідам найголовнішим у
вихованні бачилося саме вигодовування дитини, її «воспитание». Вони прагнули,
перш за все, забезпечити своє маля хлібом насущним, «вскормить». І не лише
вони. У багатьох індоєвропейських мовах слова на позначення процесу виховання
первісно теж мали значення «годувати, забезпечувати їжею».
Cлово «діти» - це похідне від чого б ви думали? ...
від «доїти»! І найцікавіше, що самі
батьки підсвідомо вважають саме годування маля своєю головною заслугою. Тому й
кажуть неслухняному синочку або донечці: «Я ж тебе виростила, я ж тебе
вигодувала.» І, мабуть, саме тому процес годування дитини груддю мамами усього
світу вважається майже сакральним, як магічний акт єднання матері та дитини.
Щасливе дитинство по-корейськи
У кожної нації, як і в кожної дитини, є свій неповторний
«характер». Наприклад, нам, українцям, аж надто часто докоряють надмірну
пасивність й слухняність. Та чи й дивно це, адже українські матусі змалечку
привчали своїх дітей до послуху й покори. Щойно малеча «вилазила» з пелюшок, як
її вже починали призвичаювати до нескладної роботи: пасти гуси й качки,
допомагати по господарству. На стіні в українській (як, власне, у російській та
білоруській) хаті завжди висів довгий ремінь - аби усі члени родини пам'ятали,
хто у домі хазяїн, і поважали батьків.
Зовсім інші погляди на виховання побутували у
країнах Сходу. Наприклад, що б ви зробили, якби ваше малятко позривало квіти на
клумбі або перекинуло горщик? Швидше за все, відлупцювали б. А у Кореї мама з
татом можуть тільки з докором помахати дитині пальчиком: но-но, мовляв, не
можна так робити! Там невгамовні створіння нічим не обмежені у своїх іграх: їм
дозволено навіть гарцювати по квітучих клумбах. Проте з п'яти років корейських
малюків починають активно привчати до суворої дисципліни.
Дотепер основою виховання на
Сході є культ «синівської шанобливості». Відповідно до національних традицій,
малюкам прищеплюють повагу до старших і цілковиту слухняність. Але до методу
«лозини» чи «батога» корейські чи японські батьки, на відміну від українських,
майже не вдаються. Вони виховують дітей на власному прикладі.
Подібні підходи до виховання сповідують і
американці. Звичайно, набити вдома неслухняне дитя батькам ніхто не забороняє.
Але якщо дитина ненароком пожаліється на маму-тата у дитсадочку чи школі, у них
можуть бути серйозні неприємності. Та й самі американці вважають тілесні
покарання тінню минулого, а найефективнішим методом виховання - роз'яснювальну
бесіду.
Одна дитина - добре, дві
-краще, а три... ще краще!
Час іде, і підходи до виховання дітей у різних
країнах поступово змінюються. Але ще більше за останні роки змінилося саме
поняття «сім'ї» та наше уявлення про неї. Наприклад, у традиційно багатодітних
українських сім'ях нині одне - максимум двоє дітлахів. Та й вдома з дитинкою
все частіше залишається не мама чи бабуся, а тато.
Схожа ситуація в Японії. Там багатодітні
родини залишилися далеко в минулому. Причина, за якою японці та українці
обмежують себе у проявах батьківського інстинкту, однакова: матеріальні умови.
Наприклад, у Японії середня освіта дитини «споживає» 30% усіх сімейних статків,
а вища - 45-70%.
Японські та українські жінки почали все більше
турбуватися за свою кар'єру і фінансову незалежність від чоловіків, а
народження дитини сприймають як значну перешкоду на професійному шляху. І хоча
в Японії (як, до речі, й в Україні) для вагітних жінок передбачена відпустка
протягом 6 тижнів до і 8 тижнів після народження дитини, молоді мами не завжди
можуть ними скористатися. Їх або немає кому замінити, або вони просто бояться
втратити своє робоче місце.
Останнім часом тон у плануванні сім'ї задають
не вікові традиції, а політика держави. Тому і виникає у світі багато
парадоксів. Наприклад, тоді як в Китаї активно ведуть боротьбу з
перенаселенням, у сусідній Кореї держава всіляко підтримує багатодітні сім'ї.
Українських мам держава теж підтримує. Та
пропри це соціологи твердять, що у 2050 році нас може залишитися 35 мільйонів.
А тому завдання нинішніх мам і тат - виховати своїх нащадків у традиціях
збереження сім'ї і поваги до батьків, у любові до рідних і близьких, у бажанні
бути українцем і народжувати українців. Адже тільки так ми зможемо зберегти
традиції національного українського виховання. Інакше через декілька років нам
просто нікого буде виховувати.
Дата публікації:
оовв.
ВідповістиВидалитидуже цікаво)