Підготовка до олімпіади 9 клас
Доброго дня!
Рада тебе вітати у блогопросторі:)
Як підготуватись добре до олімпіади?
Лише три кроки і ти найкращий!
1.Уважно прочитайте матеріал з підручника, особливо те, що виділено жирним шрифтом і таблиці
2.Прочитайте, що Вам запропонувала на цій сторінці!
3.Візьміть зошит до рук і за конспектом ще раз усе пригадайте!
Переможе
найуважніший та найвідповідальніший!!!
Усім
бажаю успіху !!!!
Ти кращий і ти все зможеш - варто лиш захотіти;)
Що таке правила та як вони виникають. Які правила існують у суспільстві. У чому призначення правил.
Виклад теоретичного матеріалу
Нерідко ми чуємо чи самі використовуємо вислови: «взяти за правило», «керуватись правилом», «виконувати правило», «за правилом». Правила можуть бути різного характеру та змісту: правила правопису, правила роботи з технікою, правила поведінки в громадському транспорті, правилаперетину кордону, правила проведення спортивних змагань, турнірів, олімпіад тощо. Правила супроводжують нас на кожному кроці.
Будь-яке правило передбачає певні умови та встановлює вимогу їх дотримання. Тлумачний словник роз’яснює слово «правило» як положення,яким передається якась закономірність, стале співвідношення певних явищ або ж принцип, яким керуються у співжитті, праці, поведінці.
В правознавстві при характеристиці правил застосовують поняття «норма». Норми – це певні правила, які встановлюють, зобов’язують,забороняють, дозволяють ті чи інші дії. Вони є засобом суспільного чи державного контролю за поведінкою суб’єктів.
Виділяють дві великі групи норм: технічні і соціальні.
Технічні норми – це правила доцільного поводження з предметами природи, технічними засобами (наприклад, інструкції з експлуатації машин імеханізмів). Вони ґрунтуються на пізнанні законів природи, особливостей технічних об’єктів і є своєрідною мовою спілкування людини з матеріальнимсвітом.Соціальні норми – загальні правила поведінки, що складаються та регулюють відносини між людьми в суспільстві.
Вони покликані підтримувати порядок, певні соціальні зв’язки, визначити еталони поведінки.
Соціальні норми є різними і залежать від того, ким і як вони встановлюються та яку сферу суспільного життя регулюють.
Найбільш давньою формою регулювання відносин між людьми є звичаї та традиції. Вони відображають звичайну, типову, само собою зрозумілуповедінку, яка склалася в результаті багаторазового повторення і застосування. Наприклад, звичай вітання, рукостискання при зустрічі.
Релігійні норми регулюють відносини віруючих громадян до бога, церкви, один до одного. Такі правила, що встановлюють порядок проведеннярелігійних обрядів, поведінку віруючих, містяться в священних книгах (для християн – це Біблія та Євангеліє, для мусульман – Коран тощо).
Політичні норми регулюють відносини різних соціальних груп населення в процесі їх участі в боротьбі за політичну владу та представлені впрограмах, політичних деклараціях політичних партій, суспільних рухів.
Корпоративні норми встановлюються в різних колективних організаціях – громадських організаціях, трудових, студентських, учнівськихколективах і регулюють в основному організаційні відносини: порядок формування, участі, діяльності таких об¢єднань, порядок прийняття рішень.
Моральними називають правила, які визначають поведінку людини з точки зору розуміння добра й зла, справедливості і милосердя,співвідношення порядності та безчестя.
Правові норми встановлює держава (від імені якої їх, як правило, приймають різні державні органи) для регулювання відносин між людьми. Вони єобов’язковими для виконання всіма, держава охороняє їх від порушень і за їх невиконання застосовуються заходи державного впливу.
Соціальні норми утворюють єдину систему, вони всі пов’язані та взаємодіють між собою. Розвиток суспільства впливає на характер та значимістьтого чи іншого виду норм. Суспільство не може існувати без правил (норм поведінки). Вони регулюють взаємини між людьми, допомагаютьпопереджати та вирішувати конфлікти.
Матеріали для поглибленого вивчення
Будучи різновидом соціальних норм правові норми тісно переплетені і взаємодіють з іншими їх видами.
Дуже тісно взаємодіють мораль і право. Головною рисою права має бути його моральна обумовленість. У багатьох випадках правові норми виросли з моральних принципів (наприклад заборона вбивства є насамперед моральною, а потім вже і правовою нормою). Дотримання норм права є моральним обов’язком громадянина. Разом з тим норми права оцінюються особою, яка їх виконує, з точки зору моралі. На жаль, іноді між правом і мораллю можуть бути і протиріччя. Сьогодні ще жодне суспільство не досягло повної гармонії права і моралі.
Як було сказано, звичаї стали першою формою регулювання відносин між людьми. Вони виникли і існували в первісному суспільстві. Однак, зпоявою держави значна їх частина продовжила свою дію. Держава використала для себе ті норми-звичаї, які існували та підтримувались в суспільстві,закріпивши їх в письмовій формі, взявши під свій захист та встановивши за їх порушення відповідальність. Таку систему норм називають звичаєвеправо. Збірниками звичаєвого права були перші збірники законів (Руська правда, закони царя Хаммурапі). І сьогодні звичаї, звичайно в набагатоменшому обсязі набувають характеру правових. Так, ст. 7 Цивільного кодексу України закріплює: «Цивільні відносини можуть регулюватися звичаєм,зокрема звичаєм ділового обороту».
Корпоративні норми (норми всіх організацій, в тому числі комерційних) доповнюють, конкретизують правове регулювання. Вони діють всерединіпевної організації. При цьому, якщо це норми, встановлені, наприклад, в акціонерному товаристві і закріплені в статуті чи іншому офіційному документітовариства, то вони обов’язкові до виконання членами цього товариства, а у випадку їх порушення є можливість звернутися до компетентнихдержавних органів (суду).
1. Поняття та ознаки права.
Право є особливою системою норм, яка виникає на певному етапі розвитку суспільства. Право, як і держава виникають для забезпечення управління суспільством. Вони нерозривно пов’язані.
В юридичній літературі відсутнє єдине розуміння та визначення поняття права. Воно буде відрізнятись в залежності від того, який зміст, філософське розуміння, призначення буде вкладено в це поняття (про різні підходи до розуміння права, його суть та цінність див. Матеріал для поглибленого вивчення).
З точки зору формального, теоретичного його розуміння право – це система загальнообов’язкових, формально визначених норм (правил поведінки загального характеру), які встановлюються і забезпечуються державою з метою регулювання суспільних відносин, відображають волю певної частини суспільства та прийняті в даному суспільстві засади соціально-економічного, політичного, духовного життя.
1. Нормативність права полягає в тому, що воно відображене в загальних правилах поведінки – нормах, що можуть бути представлені у вигляді дозволів, зобов’язань чи заборон.
2. Встановлені норми права є загальнообов’язковими. Всі члени суспільства повинні виконувати вимоги, що містяться в нормах права, Ця вимога поширюється на пересічних громадян, службових осіб, державу в цілому.
3. Право завжди є системою норм, тобто норми впорядковані, пов’язані між собою. Тільки системне, несуперечливе право може ефективно регулювати відносини в суспільстві. Неузгодженість норм права між собою веде до порушення нормального функціонування суспільства.
4. Формальна визначеність права означає чіткість, однозначність правових формулювань, які фіксуються в певних формах, як правило, письмового характеру – законах, указах, статутах.
5. Вольовий характер права вказує на те, що воно завжди відображає волю держави, яка в свою чергу виражає волю певної групи, більшості чи всього суспільства.
6. Право встановлюється, забезпечується і охороняється державою. Цим воно відрізняється від всіх інших, існуючих в суспільстві, норм.
2. Норма права та галузь права як елементи системи права.
Одною з ознак права є системність. Всі норми пов’язані між собою. Цей зв'язок проявляється по-різному: одна норма може виступати засобом охорони інших (наприклад, норми кримінального та адміністративного права, які встановлюють відповідальність за злочини/проступки проти власності (крадіжку, грабіж) забезпечують охорону норм конституційного та цивільного права, які закріплюють право та недоторканість власності); одна норма підпорядкована іншій (наприклад, норми, що регулюють діяльність політичних партій, підпорядковані загальним нормам-принципам, закріплених в Конституції); одна норма виступає засобом деталізації, конкретизації іншої і т.п.
Відповідно, в теорії права розрізняють таке поняття як система права, що характеризує єдність та узгодженість всіх норм права певної держави. Система права має свою структуру і складається з відповідних елементів.
Основний, найбільший елемент системи права – галузь права – сукупність однорідних правових норм, які регулюють певну сферу суспільних відносин.
Одним з критеріїв, за яким розмежовують галузі, є предмет правового регулювання, який вказує на те, які відносини регулює дана галузь права (що вона регулює?).
Провідна галузь права – конституційне право. Воно закріплює основи суспільного державного ладу, форму держави, права і обов’язки людини, організацію державних органів, територіальний устрій.
Цивільне право – галузь права, яка регулює майнові та особисті немайнові відносини (власність, договірні відносини, відшкодування шкоди тощо).
Адміністративне право – регулює управлінські відносини, пов’язані з організацією та діяльністю органів державної виконавчої влади (повноваження, взаємодія, діяльність Кабінету Міністрів, міністерств, місцевих державних адміністрацій), а також визначає діяння, які є адміністративними правопорушеннями, та встановлює стягнення, які застосовуються за них.
Кримінальне право – визначає діяння, які визнаються злочинами, і міри покарання, що належить застосувати до осіб, які їх вчинили.
Ці галузі права є базовими, профілюючими.
Фінансове право – регулює відносини, які складаються в процесі фінансової діяльності державних органів, прийняття та виконання державного бюджету, податкову систему держави тощо.
Трудове право – регулює відносини, що виникають в процесі реалізації особою свого права на працю, пов’язані з укладенням та розірванням трудового договору, режимом роботи і відпочинку, оплатою праці тощо.
Сімейне право – врегульовує шлюбно-сімейні відносини, пов’язані з укладенням, розірванням шлюбу, відносини між подружжям, батьками і дітьми, з приводу усиновлення тощо.
Екологічне право – регулює відносини, які складаються в процесі раціонального використання та охорони навколишнього природного середовища, природних об’єктів.
Наведений перелік не є вичерпний. Система права кожної держави, які і суспільні відносини, які право регулює, постійно змінюється, розвивається, що зумовлює виникнення нових сфер правового регулювання, а відповідно, і нових галузей права.
Перераховані галузі називають матеріальними. Вони закріплюють права та обов’язки суб’єктів. Інша група – процесуальні галузі, які закріплюють порядок, процедури реалізації прав і обов’язків. Основними з них є:
цивільно-процесуальне право – регулює порядок розгляду цивільних справ та виконання судових рішень;
кримінально-процесуальне право – врегульовує відносини, що складаються в процесі провадження у кримінальних справах, порядок їх розслідування, судового розгляду;
адміністративно-процесуальне, конституційно-процесуальне, господар-сько-процесуальне.
Галузі права поділяються на інститути права і складаються з норм права, які є найменшими, первинними елементами системи права, «цеглинками», з яких складаються галузі і інститути права. Норма права є обов’язковим правилом поведінки загального характеру, яке встановила держава. Не може існувати норма права, яка не входила б до певної галузі права. З приналежністю їх до відповідних галузей права розрізняють норми конституційного, кримінального, цивільного, сімейного, трудового, адміністративно-процесуального та інших галузей права.
3. Правові відносини.
В суспільстві між людьми в процесі їх взаємодії, спілкування між собою складаються різного роду відносини. Це відносини дружби, відносини в сім¢ї між батьками і дітьми, відносини між учнями і вчителями, відносини між продавцем і покупцем в магазині. Значна частина цих відносин регулюється правом і, відповідно, називається правовими відносинами. Правові відносини – це врегульовані нормами права суспільні відносини, учасники яких мають суб’єктивні права та юридичні обов’язки.
Не всі суспільні відносини можуть набувати форму правових. Правовими стають лише ті відносини, які мають велике соціальне значення та можуть піддаватися зовнішньому контролю. Не можна врегулювати правом відносини дружби, любові, поваги тощо.
Правовідносини відображають правовий зв'язок між сторонами, які вступають в них свідомо, для досягнення поставлених цілей.
Структура правовідносин включає три елементи.
Для того, щоб правовідносини виникли чи припинили своє існування потрібна не лише зацікавленість в цьому суб’єктів, а й певні життєвіобставини, які називають юридичними фактами. Для того, щоб виникли правовідносини з приводу призначення пенсії, особа має досягти певного віку та мати певний стаж роботи, щоб вести мову про відносини подружжя та їх взаємні права і обов’язки, вони повинні укласти шлюб, для отримання виплат від держави за збитки, завдані стихійним лихом, має бути підтверджений факт стихійного лиха і понесених втрат.
Матеріали для поглибленого вивчення
Право, як і держава, належить до числа не тільки найбільш важливих, але й найбільш складних суспільних явищ. Намагаючись зрозуміти, що таке право і яка його роль в житті суспільства, ще римські юристи звертали увагу на те, що воно не вичерпується тільки одним розумінням.
Впродовж розвитку суспільства і держави в людей змінювались уявлення про право. З’явилась численна кількість ідей, теорій, концепцій розуміння права.
Зокрема, відоме ще з права Древнього Риму розуміння природного права. Прихильники цієї теорії вважають, що справжнім правом є те, що випливає з самої природи людини, бога, та відображає ідеї розуму, моральності, справедливості. Цицерон писав: «Закони держави, що суперечить природному праву, не може розглядатися як закон», Ця теорія лягла в основу положення про права людини, їх невід’ємність, невідчужуваність та непорушність, визнання людини найвищою соціальною цінністю, незалежно від того, чи закріплено це в законодавстві конкретної держави.
Нормативно-правові акти характеризуються рядом ознак, серед яких – дві основні:
- вони носять офіційний характер. Це означає, що видавати нормативно-правовий акт може тільки державний орган: Верховна Рада, України, Кабінет Міністрів України, міністерство (оскільки він діє від імені держави, яка в свою чергу забезпечує здійснення влади і управління в суспільстві), причому не будь-який державний орган, а тільки визначене їх коло (як було сказано у визначені – компетентний орган). Наприклад, суд чи прокуратура є державними органами, але нормативно-правових актів вони не видають. Їх правові акти носять інший індивідуальний характер;
- вони мають певну юридичну силу, яка залежить від статусу, місця в системі органів держави того органу, що їх прийняв, і вказує на співвідношення нормативно-правових актів між собою. Тобто, коли юрист бачить перед собою список нормативно-правових актів, прийнятих різними державними органами, то він відразу ж орієнтується в їх значущості (так, розпорядження голови обласної держадміністрації знаходиться на найнижчій сходинці в ієрархії нормативно-правових актів).
1. Правомірна поведінка.
Поведінка людей дуже різноманітна. Вона має різні форми виразу, мотиви, наслідки. З точки зору права поведінка людини може бути оцінена по-різному. Одні відносини, як говорилося вище, взагалі не оцінюються, не кваліфікуються правом, бо вони не можуть бути предметом його регулювання (дружба, кохання). Інші ж дії людини врегульовані правом і, відповідно, поведінка, врегульована правовими нормами, яка тягне за собою певні юридичні наслідки, отримала назву «правова поведінка».
Правова поведінка може бути правомірною і неправомірною.
Правомірна поведінка – це суспільно корисна, суспільно необхідна і бажана поведінка, яка відповідає правовим нормам.
Основними ознаками такої поведінки є наступні:
1) вона відповідає нормам права;
2) така поведінка бажана або необхідна для суспільства, а також вона є позитивною для конкретної людини, оскільки шляхом правомірної поведінки особа реалізує та захищає свої права і інтереси;
3) вона має свою внутрішню, суб’єктивну сторону (мотиви, цілі, внутрішнє переконання), яка свідчить про рівень правової культури особи, її ставлення до правових приписів, ступінь відповідальності;
4) правомірна поведінка гарантується і охороняється державою.
Найтиповіша класифікація правомірної поведінки здійснюється саме за особливостями суб’єктивної сторони, ставленням особи до своєї поведінки. Зокрема, види правомврної поведінки:
- соціально активну поведінку, яка полягає в цілеспрямованій правомірній діяльності особи, яка усвідомлює та переконана в необхідності виконання правових норм;
- звичайну (звичну) правомірну поведінку яка увійшла в звичку і виконується без особливого аналізу, свідомого переконання («бо так прийнято»)
- пасивну (конформістську) поведінку, яка здійснюється за принципом «робити так, як інші», при цьому, якщо особа потрапляє в середовище злочинців, то вона легко може перейти до вчинення правопорушень за зразком тих, хто її оточує;
- маргінальну правомірну поведінку, яка знаходиться на межі між правомірною та неправомірною і здійснюється через страх перед притягненнямдо відповідальності.
2. Поняття та ознаки правопорушення.
Проявом неправомірної поведінки є правопорушення. Це поведінка, яка суперечить правовим нормам, інтересам суспільства, заподіює шкодуіншим.
Правопорушення – це протиправне, винне суспільно небезпечне або шкідливе діяння (дія або бездіяльність) деліктоздатної особи, яке тягне за собою юридичну відповідальність.
Правопорушення характеризується такими ознаками:
1. Будь-яке правопорушення завжди відображається в поведінці особи (дії або бездіяльності, наприклад, не надання допомоги лікаремхворому). Не можуть вважатися правопорушенням думки, почуття, наміри, якщо вони не втілилися в якихось діях.
2. Протиправність – важлива ознака правопорушення, яка вказує на те, що воно вчинюється всупереч нормам права. Наприклад, невиконання обов’язку сплати податку, недотримання заборони перевищувати швидкість тощо.
3. Правопорушення завжди заподіює шкоду. Суспільна небезпечність (чи шкідливість) – основна ознака, яка відрізняє правопорушення від правомірної поведінки.
4. Правопорушення має свідомо-вольовий характер. Поведінка суб’єкта здійснюється ним усвідомлено, перебуває під контролем волі і свідомості. Відповідно, правопорушенням є дії так званих деліктоздатних суб’єктів, які можуть усвідомлювати свої дії, віддають собі звіт про них, розуміють, що роблять. Не вважаються деліктоздатними психічно хворі, діти, які не досягли певного віку ( для різних видів відповідальності – він різний).
5. Правопорушенням визнається лише винне діяння, яке скоюється вмисно або з необережності.
3. Види правопорушення.
В теорії права проводять різні класифікації правопорушень. Однак, найбільш універсальним є поділ правопорушень в залежності від ступеня суспільної небезпеки і шкідливості.
Злочини відрізняються від кримінальних проступків підвищеним ступенем суспільної небезпеки. Це найбільш небезпечний вид правопорушень. Ними є така суспільно-небезпечна поведінка, яка передбачена кримінальним законодавством (Кримінальним кодексом України) і тягне за собою застосування кримінальних покарань. Зокрема, злочинами є вбивство, грабіж, торгівля людьми, бандитизм та інші. Однак на даний момент у Кримінальному кодексі України не визначено поділу кримінальних правопорушень на злочин та проступки, така класифікація існує тільки у кримінальному процесуальному законодавстві.
Також проступками іменуються всі інші правопорушення. Вони суспільно шкідливі, але не мають такої суспільної небезпеки як злочини.
Адміністративні проступки заподіюють шкоду, порушують встановлений порядок управління, громадський та державний порядок. Вони закріплені в Кодексі України про адміністративні правопорушення. Більшість порушень правил дорожнього руху, в результаті яких нема потерпілих, належить до адміністративних правопорушень. До адміністративних належать порушення пожежних, санітарних, інших правил (якщо вони не привели до значної шкоди). Найбільш поширеним адміністративним стягненням, яке застосовується за вчинення адміністративних правопорушень є штраф.
Конституційні правопорушення – порушують порядок організації і діяльності органів держави і органів місцевого самоврядування (наприклад, порушення процедури голосування при прийнятті нормативно-правових актів).
Цивільно-правові проступки знаходять свій вираз в заподіянні майнової шкоди (пошкодження огорожі; загибель урожаю через шкідливі викиди сусіднього підприємства), невиконанні зобов’язань, передбачених договором (не поставка в строк, передбачений договором, товару в магазин; не оплата виконаної відповідно до договору роботи).
Дисциплінарні проступки проявляються в порушенні працівниками правил трудового розпорядку, трудової дисципліни (запізнення на роботу; невиконання наказів директора).
4. Юридична відповідальність.
Вчинення правопорушень, які заподіюють шкоду суспільству, інтересам людей, не може залишатися без реакції держави. Такою реакцією, яка передбачає застосування до особи, яка вчинила правопорушення певних примусових заходів впливу, виступає юридична відповідальність.
Юридична відповідальність – визначені законом та застосовані органами держави несприятливі наслідки особистого та майнового характеру для особи, яка вчинила правопорушення.
Підставою застосування юридичної відповідальності є вчинення правопорушення. Її змістом є застосування заходів державного примусу, види яких передбачені санкціями відповідних статей законів. Юридичну відповідальність можуть застосовувати тільки компетентні органи в суворій відповідності з нормами закону, в порядку, встановленому законом.
Виділяють ряд видів юридичної відповідальності, які визначаються за галуззю права, яка їх регулює.
вид відповідальності
|
Підстави, порядок застосування
|
заходи відповідальності
|
конституційна
|
застосовується за порушення норм Конституції;
суб’єктами можуть бути службові особи, органи держави, громадяни
|
відставка посадових осіб чи всього державного органу;
позбавлення громадянства;
визнання неконституційними актів законодавства
|
кримінальна
|
наступає за вчинення злочинів, вичерпний перелік яких закріплений Кримінальним кодексом України;
право притягати до кримінальної відповідальності має тільки суд
|
покарання, перелік яких закріплений Кримінальним кодексом України:
довічне позбавлення волі,
позбавлення волі на певний строк,
арешт,
виправні роботи,
штраф
та ін.
|
адміністративна
|
накладається заадміністративні правопорушення;
право її застосування має широке коло суб’єктів (інспектори різних контрольних органів, суд, виконавчі комітети рад)
|
заходами відповідальності єадміністративні стягнення, серед яких: штраф, позбавлення спеціальних прав (права водіння автомобіля), конфіскація знарядь правопорушення, адміністративний арешт та ін.
|
цивільно-правова
|
настає у випадку вчинення цивільно-правових проступків;
носить, як правило, майновий характер;
має дві форми – договірну (за порушення договору) та позадоговірну (в результаті спричинення збитків привідсутності між сторонами договірних відносин)
|
заходами відповідальності є відшкодування заподіяної шкоди, сплати штрафу, пені, неустойки тощо
|
дисциплінарна
|
застосовується за порушення трудової дисципліни до працівників;
накладається адміністрацією підприємства, установи, організації
|
заходами є дисциплінарні стягнення, а саме: догана або звільнення з роботи
|
матеріальна
|
застосовується за шкоду, заподіяну працівником своємупідприємству;
притягує до відповідальностіадміністрація підприємства
|
полягає у відшкодуванні заподіяних збитків
|
Разом з тим, закон передбачає ситуації, коли вчинення за всіма ознаками правопорушення, чи навіть злочину, не передбачає застосування юридичної відповідальності.
Конституція України закріпила: «Кожен має право захищати своє життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань». На цьому базується поняття «необхідної оборони». Коли на вас, ваших близьких, інших людей вчиняють протиправний напад, ви маєте право захищатись, при цьому завдати нападнику шкоди, і ваші дії, якщо вони були співрозмірними небезпеці, не будуть вважатися правопорушення (злочином) і ви не будете притягуватись до юридичної відповідальності. Не підлягає відповідальності людина, яка заподіяла шкоду злочинцеві при його затриманні. Також від відповідальності звільняється особа, яка заподіяла шкоду, з метою не допустити настання ще більшої шкоди, так звана крайня необхідність (водій, щоб не допустити наїзду на людину, яка вибігла на дорогу, скерував автомобіль в бік та пошкодив огорожу).
Матеріали для поглибленого вивчення
Ознаки правопорушення в юридичній науці розглядаються системно та охоплюють поняттям «склад правопорушення». Склад правопорушення – це система ознак правопорушення, необхідних та достатніх для притягнення до юридичної відповідальності. Тобто, для того, щоб застосувати до особи, яка вчинила певне діяння, заходи юридичної відповідальності, це діяння аналізують та встановлюють відповідність між ним та закріпленими в законі ознаками складу правопорушення. Відсутність хоча б одної з ознак елементів складу правопорушення не дозволяє розглядати вчинене як правопорушення.
В склад правопорушення входять 4 елементи:
- об’єкт правопорушення,
- об’єктивна сторона правопорушення,
- суб’єкт правопорушення,
- суб’єктивна сторона правопорушення.
Об’єкт правопорушення – це суспільні відносини, на які посягає дане правопорушення (наприклад, об’єктом крадіжки є відносини приватної власності особи). Від об’єкта відрізняється предмет, тобто конкретна річ (автомобіль, який вкрали).
Об’єктивна сторона правопорушення – це його зовнішній прояв, який включає саме протиправне діяння (постріл з пістолета в людину), його суспільно небезпечні наслідки (смерть цієї людини) та причинний зв'язок між діянням і наслідками (смерть настала в результаті пострілу, а не дії інших факторів).
Суб’єкт правопорушення – особи, які відповідно до законодавства здатні нести юридичну відповідальність за скоєні правопорушення. Для різних видів відповідальності характеристики суб’єкта – різні. Наприклад, суб’єктами кримінальної відповідальності є лише фізичні особи (люди), а цивільної – фізичні і юридичні (підприємства, організації), які, наприклад, не виконали умови укладеного між собою договору. Для фізичних осіб необхідним також є досягнення відповідного віку, певний психічний стан здоров’я інші вимоги, встановлені конкретними законами про відповідальність.
Суб’єктивна сторона – певне психологічне ставлення суб’єкта до вчиненого ним протиправного діяння і його наслідків. Суб’єктивна сторона виражається поняттям вини, яка в свою чергу може проявлятись у формі умислу (особа усвідомлює протиправність своєї поведінки і бажає настання шкідливих наслідків) або необережності (коли, наприклад, особа легковажно розраховує, що нічого не станеться від її протиправних дій).
1. Загальна характеристика Конституції.
Однією з найбільш шанованих суспільних цінностей сучасності є конституція. На сьогодні у світі діє більше 200 конституцій. Першою у світі конституцією є Конституція Пилипа Орлика 1710 року. Однак вона не набула юридичної і фактичної чинності. Першою ж конституцією, що набула юридичної сили є Конституція Сполучених Штатів Америки 1787 року.
Для позначення поняття «конституція» використовують термін «основний закон».
Матеріальне значення
конституція являє собою писаний акт або сукупність актів чи конституційних звичаїв, які перш за все проголошують та гарантують права та свободи людини і громадянина та визначають основи суспільного ладу, форму правління і територіального устрою, основи організації центральних та місцевих органів влади, їх повноваження та відносини, державну символіку та столицю.
Формальне значення
конституція – це закон або група законів, що мають вищу юридичну силу щодо всіх інших законів та інших актів. Конституція в цьому розумінні є законом для законів, що виражається в її особливому порядку прийняття та внесення до неї змін, у верховенстві в правовій системі держави.
Діюча Конституція України прийнята 28 червня 1996 року. Вона складається з тринадцяти розділів та 159 статей.
Конституція України визначає нашу державу як демократичну (за формою державного режиму), унітарну (за формою державного устрою) республіку (за формою державного правління).
Основну частину Конституції України утворюють норми, що визначають:
· загальні засади суспільного і державного ладу;
· права, свободи та обов'язки людини і громадянина;
· конституційні основи виборів і референдумів;
· правовий статус вищих органів державної влади – Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України;
· правовий статус прокуратури, систему та функції судів загальної юрисдикції;
· особливості адміністративно-територіального устрою України: правовий статус Автономної Республіки Крим; основи місцевого самоврядування;
· порядок внесення змін до Конституції України.
Розділ І «Загальні засади» Конституції України містить норми, що визначають основи суспільного і державного ладу України. Норми цього розділу Конституції України визначають основні напрямки розвитку громадянського суспільства, основні принципи суспільного життя, пріоритети національного правотворення і державотворення, принцип народного суверенітету, права Українського народу, закріплюють форму держави, пріоритет людини, її життя і здоров'я, честі і гідності, недоторканості і безпеки як найвищої соціальної цінності, основні напрямки зовнішньополітичної діяльності держави, встановлюють державні символи України тощо.
У II Розділі Конституції України «Права, свободи та обов'язки людини і громадянина» визначаються основні принципи прав і свобод людини і громадянина, їх загальні та спеціальні (юридичні) гарантії, а також встановлюються громадянські, політичні, економічні, соціальні, культурні (духовні, ідеологічні), екологічні та інші права і свободи людини і громадянина в Україні. Цей Розділ також включає норми, що встановлюють основні конституційні обов'язки людини і громадянина та гарантії їх виконання.
Важливе місце в структурі Конституції України займає розділ, присвячений виборам і референдумам (Розділ ІІІ «Вибори. Референдуми). Цей Розділ, порівняно з іншими, містить незначну кількість норм конституційного права, але їх положення визначають механізм безпосередньої реалізації народного суверенітету. Зокрема, йдеться про норми, що визначають вибори, референдуми та інші форми безпосередньої демократії та їх основні принципи, а також деталізують право громадян України брати участь у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, закріплене. Розділ III Конституції України також визначає юридичний механізм ініціювання всеукраїнського референдуму на вимогу громадян України, питання обов'язкового всеукраїнського референдуму та питання, що не можуть виноситися на всеукраїнський референдум.
Розділ IV «Верховна Рада України» Конституції України визначає поняття парламенту, порядок його формування та діяльності, конституційно-правовий статус народного депутата України, структуру та повноваження Верховної Ради України, суб'єктів законодавчої ініціативи, конституційно-правові основи бюджетного процесу, парламентського контролю тощо. Цей Розділ також встановлює національну грошову одиницю – гривню та основні завдання Національного банку України.
У Розділі V Конституції України об'єднані конституційно-правові норми, що визначають правовий статус Президента України, який є главою держави і виступає від її імені. Зокрема, у цьому Розділі закріплено вимоги до кандидата у Президенти України, порядок обрання Президента України тапідстави для дострокового припинення його повноважень, у тому числі й в порядку імпічменту, визначено його повноваження. Важливо, що, Розділу V також визначає конституційно-правовий статус Ради національної безпеки і оборони України.
Розділ VІ Конституції України – «Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади» – включає норми конституційного права, що визначають структуру та порядок формування Кабінету Міністрів України, його повноваження, юридичну силу актів Кабінету Міністрів України, а також передає конституційно-правові основи здійснення виконавчої влади на місцях, зокрема, визначає правовий статус місцевих державнихадміністрацій.
Розділ VII «Прокуратура» закріплює конституційно-правовий статус Прокуратури України, що становить єдину систему. Конституція визначає лише основні конституційні положення щодо завдань Прокуратури України та порядку призначення та звільнення з посади Генерального Прокурора.
Розділом ІХ Конституції України є розділ «Правосуддя», який включає до свого складу норми конституційного права України, що визначають основні принципи правосуддя, правовий статус основних суб'єктів правосуддя – Конституційний Суд України та систему судів загальної юрисдикції, конституційно-правовий статус суддів судів загальної юрисдикції. Цей Розділ також містить статті, що регулюють порядок фінансування та створення належних умов для функціонування судів і діяльності суддів, конституційно-правовий статус Вищої ради юстиції.
Розділ IX «Територіальний устрій України» визначає основні принципи територіального устрою України та встановлює систему адміністративно-територіального устрою України.
Розділ X «Автономна Республіка Крим» присвячений регулюванню конституційно-правового статусу цієї невід'ємної складової частини України. Зазначений Розділ містить норми, що визначають систему органів Автономної Республіки Крим (Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, а також Представництва Президента України в Автономній Республіці Крим), порядок їх формування та взаємовідносини з вищими і центральними органами державної влади України, встановлюють право Автономної Республіки Крим видавати власні нормативно-правові акти, визначають повноваження Автономної Республіки Крим.
У Розділі XI «Місцеве самоврядування» визначається право територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста - самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.
Два останні розділи Конституції України присвячені механізму організаційного і нормативно-правового захисту Основного Закону. Так, Розділ XII «Конституційний Суд України» визначає правовий статус Конституційного Суду України як єдиного органу конституційної юстиції в Україні. Він включає конституційно-правові норми, що визначають основні функції Конституційного Суду України, порядок його організації та діяльності, правовий статус суддів Конституційного Суду України, встановлює суб'єктів звернення до Конституційного Суду України тощо. Розділ ХІІІ Конституції України визначає порядок внесення змін до Конституції України.
Останнім елементом Конституції України є її прикінцеві та перехідні положення, які за своїм змістом слід відносити до нормативних гарантій Основного Закону, оскільки вони мають на меті утвердити дату прийняття Конституції України як державне свято та забезпечити комплексну дію Конституції України на період повної адаптації чинного законодавства України до положень нової Конституції України. Слід враховувати, що Розділ XV «Перехідні положення» Конституції України на сьогодні фактично втратив свою актуальність, оскільки майже всі пункти, зазначені в ньому вже виконані, реалізовані.
3. Значення конституції.
Конституція України стала фундаментом правової системи країни, її законодавства, а також визначальним чинником забезпечення державногосуверенітету, консолідації українського суспільства, формування і розвитку інститутів державної влади, становлення громадянського суспільства. Увібравши найважливіші досягнення вітчизняної і зарубіжної наукової думки у галузі державотворення, Конституція України визначила стратегію подальшого розвитку української держави. На основі і у відповідності з Конституцією прийнято закони про більшість органів державної влади та інші інститути держави.
Конституція є найбільшим юридичним здобутком, в першу чергу, суспільства. її призначення полягає в регулюванні найважливіших відносин у суспільстві та державі.
В
Україні до основних стадій законотворчості ставляться:
Законодавча ініціатива;
Обговорення законопроекту;
Прийняття закону;
Оприлюднення закону.
Законодавча ініціатива є передбаченим ст.93 Конституції України правом
певних суб'єктів (Президент України, народні депутати України й т.д.) внести
для розгляду у Верховну Раду України відповідний законопроект (основна форма
реалізації законодавчої ініціативи), що породжує обов'язок парламенту
розглянути цей законопроект відповідно до передбаченої процедури.
Обговорення законопроекту - у Верховній Раді України починається після
його включення до порядку денного (затверджуваною Верховною Радою). Попередньо
законопроект розглядається у відповідним (профільних) постійних комітетах
Верховної Ради, які ухвалюють рішення щодо його готовності для обговорення в
парламенті. Ці комітети допрацьовують законопроект у випадку його несхвалення
Верховною Радою в першому читанні (здійснюють його підготовку до другого
читання). Обговоривши законопроект Верховна Рада ухвалює рішення щодо його
схваленні в першому читанні (інше рішення - законопроект відхиляється й направляється
на доробку).
Прийняття закону - здійснюється шляхом голосування: закон приймається
більшістю голосів від загальної кількості народних депутатів, зміна Конституції
України вимагає не простого, а кваліфікованої більшості голосів (приймається не
менш 2/3 від загальної кількості народних депутатів України).
Прийнятий закон підписує Голова Верховної Ради України й передає його на
підпис Президентові України (ст. 104 Конституції України).
Подстадия стадії прийняття закону - підписання закону Президентом
України. Президент України підписує закон протягом 10 днів від дня його
одержання. У цей строк він може скористатися правом відкладеного вето й
повернути Верховній Раді закон із зауваженнями для його повторного розгляду.
Закон, прийнятий при його повторному розгляді, президент України зобов'язаний
підписати протягом 7 днів.
Ратифіка́ція — процес, згідно з яким
надається згода уповноваженим органом законодавчої влади на обов'язковість
міжнародного документа, який з моменту затвердження набирає юридичну силу та
становить частину національного законодавства.
Промульгація (лат. promulgatio — публічне оголошення) — дія, що надає
закону загальнообов'язкової сили.
Денонса́ція (фр. denoncer — розривати) — припинення дії міжнародного
договору шляхом повідомлення однієї держави іншій про припинення дії
Виклад теоретичного
матеріалу
Поняття , ознаки та форми
демократії.
Слово «демократія» відоме ще від часів
Давньої Греції і у перекладі з грецької означає «владу народу». У
ранній період свого існування в Давній Греції демократія розумілася як особлива
форма або різновид організації держави, при якому владою володіє не одна
особа і не група осіб, а всі громадяни, що користуються рівними правами на
управління державою.
Слово «демократія» вживається
в різному значенні:
1) як форма держави;
2) як політичний режим;
3) як принцип організації та
діяльності державних органів і громадських організацій.
Коли про державу кажуть, що вона —
демократична, то мають на увазі наявність усіх цих значень. Демократія як форма
держави можлива в країнах із демократичним режимом, і відповідно, із
демократичним принципом організації та діяльності всіх суб'єктів політичної системи
суспільства (органи держави, державні організації, громадські об'єднання,
трудові колективи), котрі одночасно є й суб'єктами демократії. Зрозуміло, що
суб'єктами демократії є насамперед громадянин і народ.
Записати!!!Демократія
характеризується такими ознаками:
1) визнанням народу вищим джерелом
влади;
2) виборністю основних органів
держави;
3) рівноправністю громадян і
насамперед рівністю їх виборчих прав;
4) підкоренням меншості
більшості (перших останнім) при прийнятті рішень.
Сучасні демократичні держави доповнюються
низкою інших ознак і принципів:
1) додержання прав людини,
їх пріоритет над правами держави;
2) конституційне обмеження влади більшості
над меншістю;
3) повага до прав меншості на власну
думку і її вільне вираження;
4) верховенство закону;
5) поділ влади та ін.
Демократія – політична організація влади
народу, при якій забезпечується: рівна участь усіх і кожного в управлінні
державними і суспільними справами; виборність основних органів держави і
законність у функціонуванні всіх суб'єктів політичної системи суспільства;
забезпечення прав і свобод людини і меншості відповідно до міжнародних
стандартів.
Демократія реалізуються через її форми та
інститути. Форма демократії – це її зовнішнє вираження. Форм демократії можна
назвати чимало, але основні з них такі:
1) участь народу в управлінні державними і
суспільними справами (народовладдя) – здійснюється у двох формах: прямій
та непрямій:
|
пряма – представницька
демократія
|
непряма
– безпосередня демократія
|
|
форма народовладдя, при якій
влада здійснюється через виявлення волі представників народу у виборних
органах (парламенти, органи місцевого самоврядування)
|
форма народовладдя, при якій
влада здійснюється через безпосереднє виявлення волі народу чи певних
соціальних груп (референдум, вибори)
|
2) формування та функціонування системи
органів держави на основі демократичних принципів законності,
гласності, виборності, змінюваності, поділі компетенції, які запобігають
зловживанню службовим становищем і суспільним авторитетом:
3) юридичне (насамперед конституційне)
закріплення системи прав, свобод і обов'язків людини і громадянина, їх охорона
і захист відповідно до міжнародних стандартів.
Види демократії класифікують за сферами
суспільного життя:
- економічна;
- соціальна;
- політична;
- культурно-духовна та ін.
Форми демократії знаходять свій прояв у її
інститутах (референдум, громадська думка, комісії Верховної Ради та ін.).
У системі інститутів безпосередньої
демократії найважливіше місце належить виборам.
Вибори – форма безпосередньої участі
громадян в управлінні державою шляхом формування вищих представницьких органів,
органів місцевого самоврядування, їх персонального складу.
Громадяни демократичної держави мають
право вільно обирати і бути обраними до органів державної влади і
органів місцевого самоврядування. Свобода виборця реалізується за допомогою
таємного голосування і потребує встановлення гарантій проти тиску на нього. На
основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного
голосування в Україні обираються населенням: Президент, Верховна Рада, Верховна
Рада Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування (сільської,
селищної, міської ради та їх голови).
Особливим інститутом демократії є
референдум як один із засобів демократичного управління державними
справами.
Референдум – засіб вирішення шляхом
голосування кардинальних проблем загальнонаціонального і місцевого значення
(прийняття конституції, інших важливих законів або внесення до них змін, а
також інших рішень з найважливіших питань). Референдум є одним із
важливих інститутів безпосередньої демократії, проводиться з метою забезпечення
народовладдя – безпосередньої участі громадян в управлінні державою
і місцевими справами.
У виборах і референдумах мають право брати
участь громадяни України, які досягли на день їх проведення 18 років.
Гарантується вільне волевиявлення. Голосування під час виборів і
референдумів є таємним: контроль за волевиявленням громадян не допускається.
Самоврядування народу
– вид соціального управління, який грунтується на
самоорганізації, саморегулюванні та самодіяльності учасників суспільних
відносин. При самоврядуванні об'єкт і суб'єкт управління збігаються, тобто люди самі
управляють своїми справами, приймають спільні рішення і спільно діють із
метою реалізації прийнятих рішень. В умовах самоврядування його учасники
визнають над собою владу лише свого об'єднання.
Ознаки самоврядування:
1) це різновид соціального
управління;
2) влада належить усьому колективу;
3) влада здійснюється колективом
безпосередньо або через виборні органи;
4) суб'єкт і об'єкт управління єдині,
збігаються;
5) саморегулювання відбувається за
допомогою разом прийнятих соціальних норм;
6) загальні справи ведуться спільно, разом
приймаються рішення;
7) інтереси співтовариства відстоюються і
захищаються на основі самодіяльності.
Особливим різновидом самоврядування є
місцеве самоврядування. Місцеве самоврядування є правом
територіальної громади – жителів села чи добровільного
об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища
та міста – самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції
і законів України.
Місцеве самоврядування здійснюється
територіальною громадою в порядку, встановленому законом, як
безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні,
міські ради та їх виконавчі органи.
Органами місцевого самоврядування, що
представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, є
районні та обласні ради.
Дитячі громадські організації, їхні
особливості.
На даний час в Україні діють різноманітні
дитячі об'єднання: гуртки, секції, клуби за інтересами, літні табори, у т. ч. і
дитячі громадські організації. До особливостей їх розвитку зараховують
різноманітність організацій; відмову об'єднань, організацій від масового охоплення
дітей; неоднакову інтенсивність дитячого руху в різних регіонах, областях,
містах, селах; створення досвіду взаємодії, координування зусиль різних дитячих
рухів, організацій.
Дитячі громадські організації переважно
виникають і діють на базі навчально-виховних закладів, створюючи додаткові
можливості для педагогічного впливу на особистісний розвиток дитини.
Сучасні дитячі громадські організації здатні впливати на формування
особистості, бути суб'єктом виховання та соціалізації підростаючого покоління.
За виконуваними функціями, характером,
напрямом діяльності сучасні дитячі організації в Україні поділяють на
групи:
1) організації, орієнтовані на комплексне
виховання та саморозвиток особистості дитини (скаутські, козацькі);
2) організації, в яких є домінантний напрям
діяльності (екологічні, туристичні, спортивні, військово-патріотичні);
3) організації, які орієнтуються на
навчальну діяльність (шкільні, учнівські).
Згідно Закону України «Про молодіжні та
дитячі громадські організації» залежно від вікового критерію і мети
виділяють:
1) молодіжні громадські організації -
об'єднання громадян віком від 14 до 35 років, метою яких є здійснення
діяльності, спрямованої на задоволення та захист своїх
законних соціальних, економічних, творчих, духовних та інших спільних інтересів;
2) дитячі громадські організації - об'єднання
громадян віком від 6 до 18 років, метою яких є здійснення діяльності,
спрямованої на реалізацію та захист своїх прав і свобод,
творчих здібностей, задоволення власних інтересів, які не суперечать
законодавству, та соціальне становлення як повноправних членів
суспільства.
Формою дитячого самоврядування є
діяльність органів учнівського самоврядування.
Можна виділити декілька напрямів
діяльності органів учнівського самоврядування:
1) представницький. Участь учнівського
ради в обговоренні шкільних труднощів і прийняття рішень, вироблення думки
учнів з питань шкільного життя, участь у роботі органів загально шкільного
самоврядування;
2) вирішення конфліктів. Передбачає
посередництво у вирішенні внутрішньошкільних конфліктів за принципами
добровільності, створення та робота шкільних центрів, служб порозуміння,
примирення;
3) інформаційний. Полягає в інформуванні
школярів про шкільні проблеми і можливі шляхи розв'язання, діяльності
учнівського ради;
4) наставницький. Характеризується
організацією допомоги, підтримки старших учнів над молодшими.
5) зовнішніх зв'язків. Пов'язаний з
організацією взаємодії з позашкільними структурами, органами самоврядування
сусідніх шкіл;
6) організаційний.
Стосується підтримки відпочинкових, соціально важливих та інших ініціатив
школярів;
7) правозахисний напрям. Має за мету
захист прав учнів у шкільництві.
Наведений список далеко не вичерпаний.
Органи учнівського самоврядування можуть мати також інші форми діяльності.
Нормативні матеріали
до теми
Конституція України
Стаття 69. Народне
волевиявлення здійснюється через вибори, референдум та інші форми
безпосередньої демократії.
Стаття 70. Право голосу
на виборах і референдумах мають громадяни України, які досягли на день їх
проведення вісімнадцяти років.
Не мають права голосу громадяни, яких
визнано судом недієздатними.
Стаття 71. Вибори до
органів державної влади та органів місцевого самоврядування є вільними і
відбуваються на основі загального, рівного і прямого виборчого права
шляхом таємного голосування.
Виборцям гарантується вільне
волевиявлення.
Стаття 72.
Всеукраїнський референдум призначається Верховною Радою України або
Президентом України відповідно до їхніх повноважень, встановлених цією
Конституцією.
Всеукраїнський референдум проголошується
за народною ініціативою на вимогу не менш як трьох мільйонів громадян України,
які мають право голосу, за умови, що підписи щодо призначення референдуму
зібрано не менш як у двох третинах областей і не менш як по сто тисяч підписів
у кожній області.
Право на освіту в Україні. Які середні
навчальні заклади існують в Україні. Якими є права та обов’язки учнів, вчителів
і батьків у навчальному процесі
Виклад теоретичного
матеріалу
Право на освіту – це
одне з основних, соціальних і культурних прав громадян, закріплених
Конституцією України. Це право має кожен громадянин незалежно від соціального
походження, національності, політичних, релігійних та інших переконань, статі,
майнового стану та інших ознак.
Освіта – це
основа інтелектуального, культурного, духовного, соціального, економічного
розвитку суспільства і держави. Метою освіти є всебічний
розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства, розвиток її
талантів, розумових і фізичних здібностей та утвердження гуманізму,
взаємоповаги між націями і народами, виховання високих моральних якостей
Роль освіти в житті суспільства важко
переоцінити. Науково-технічний прогрес, зростаючий рівень добробуту,
боротьба зі старістю та захворюваннями, усвідомлення значення екології та
подолання екологічних проблем, нові види та форми мистецтва – усі ці різні
здобутки (та проблеми) людства значною мірою обумовлені розвитком освіти.
Громадяни України мають право на
безкоштовну освіту в усіх державних навчальних закладах незалежно
від статі, раси, національності, соціального і майнового стану, роду та
характеру занять, світоглядних переконань, належності до партій, ставлення до
релігії, віросповідання, стану здоров'я, місця проживання та інших обставин. Це право забезпечується:
1) розгалуженою мережею навчальних закладів, заснованих на державній та
інших формах власності, наукових установ, закладів післядипломної освіти;
2) відкритим характером навчальних закладів, створенням умов для
вибору профілю навчання і виховання відповідно до здібностей, інтересів
громадянина;
3) різними формами навчання - очною, вечірньою, заочною, екстернатом,
а також педагогічним патронажем.
Система
освіти в Україні складається
із закладів освіти, наукових, науково-методичних установ, науково-виробничих
підприємств,
державних і місцевих
органів управління освітою та самоврядування
в галузі освіти.
Структура
освіти включає: дошкільну освіту; загальну середню
освіту; професійно-технічну освіту; вищу освіту; післядипломну освіту;
аспірантуру; докторантуру; самоосвіту.
Типи
навчальних закладів системи загальної середньої
освіти:
І ступінь – початкова
школа з терміном навчання 4 роки;
ІІ ступінь – основна
школа з терміном навчання 5 років;
ІІІ ступінь – старша
школа, як правило з професійним спрямуванням, з терміном навчання 3 роки.
Крім того існують:
− гімназії –
загальноосвітні навчальні заклади ІІ-ІІІ ступенів з поглибленим вивченням
окремих предметів відповідно до професій;
− ліцеї – загальноосвітні
навчальні заклади ІІІ ступеня з профільним навчанням і допрофесійною
підготовкою;
− колегіуми –
загальноосвітні навчальні заклади ІІІ ступеня з
філологічно-філософським
або культурно-естетичним профілями;
− спеціалізовані школи –
загальноосвітні навчальні заклади І-ІІІ ступенів з поглибленим вивченням
окремих предметів та курсів.
Учасниками навчально-виховного процесу є:
1) діти дошкільного віку, вихованці, учні,
студенти, курсанти, слухачі, стажисти, клінічні ординатори, аспіранти,
докторанти;
2) керівні, педагогічні, наукові,
науково-педагогічні працівники, спеціалісти;
3) батьки або особи, які їх замінюють,
батьки - вихователі дитячих будинків сімейного типу;
4) представники підприємств, установ,
кооперативних, громадських організацій, які беруть участь у навчально-виховній
роботі.
Права вихованців, учнів:
1) навчатися для здобуття певного
освітнього та освітньо-кваліфікаційного рівнів;
2) обирати навчальний заклад, форму
навчання, освітньо-професійні та індивідуальні програми, позакласні заняття;
3) одержувати направлення на навчання,
стажування до інших навчальних закладів, у тому числі за кордон;
4) користуватися навчальною, науковою,
виробничою, культурною, спортивною, побутовою, оздоровчою базою навчального
закладу;
5) мати доступ до інформації в усіх
галузях знань;
6) брати участь у
науково-дослідній, дослідно-конструкторській та інших видах наукової
діяльності, конференціях, олімпіадах, виставках, конкурсах;
7) особисто або через своїх представників
брати участь у громадському самоврядуванні, в обговоренні, вирішенні питань
удосконалення навчально-виховного процесу, науково-дослідної роботи,
призначення стипендій, організації дозвілля, побуту тощо;
8) на безпечні і нешкідливі умови навчання
та праці;
9) на забезпечення стипендіями,
гуртожитками, інтернатами;
10) на трудову діяльність у встановленому
порядку в позаурочний час;
11) на перерву в навчанні у
вищих та професійно-технічних навчальних закладах;
користування послугами закладів охорони
здоров'я, засобами лікування, профілактики захворювань та зміцнення
здоров'я;
12) на захист від будь-яких форм
експлуатації, фізичного та психічного насильства, від дій педагогічних,
інших працівників, які порушують права або принижують їх честь і гідність.
Обов'язки вихованців, учнів, студентів:
1) додержання законодавства, моральних, етичних норм;
2) систематичне та глибоке оволодіння знаннями,
практичними навичками, професійною майстерністю, підвищення загального
культурного рівня;
3) додержання статуту, правил внутрішнього
розпорядку навчального закладу.
Матеріали для
поглибленого вивчення
Право на освіту – передбачені нормами міжнародного
та національного права вид та міра можливої поведінки (діяльності) людини, яка
спрямована на розвиток власної індивідуальності та особистості шляхом здобуття,
розвитку, тренінгу знань, умінь, навичок, поглядів, переконань, досвіду,
здібностей в ході власної цілеспрямованої діяльності учіння та діяльності
викладання (наукового керівництва, наукового консультування).
Сутність конституційного права кожного на освіту полягає в тому, що воно,
будучи провідним у системі культурних прав людини і громадянина, є засобом
задоволення їх інтересів в економічній, політичній та духовній сферах
життєдіяльності.
Ознаки права на освіту.
Праву на освіту притаманні родові ознаки
усіх прав людини, зокрема, право на освіту має:
1) загальний характер – є неодмінною складовою конституційно-правового
статусу будь якої людини;
2) постійний характер – передбачає можливість його реалізації протягом
усього життя;
3) гарантований характер – не допускає протиправних обмежень його
реалізації; передбачає забезпечення органами державної влади та місцевого
самоврядування, громадськими організаціями, політичними партіями, навчальними
закладами.
Загальноосвітні
навчальні заклади є юридичними особами. За своїми організаційно-правовими
формами вони можуть бути державної, комунальної та приватної форми власності.
Навчально-виховний процес у загальноосвітніх навчальних закладах здійснюється
за груповою та індивідуальною формами навчання. Бажаючим надається право і
створюються умови для прискореного закінчення школи, складання іспитів екстерном.
Навчання незалежно від форм власності навчальних закладів має відповідати
вимогам державного стандарту. У загальноосвітніх навчальних закладах
забороняється утворення і діяльність воєнізованих формувань, організаційних
структур політичних партій, а також релігійних організацій.
Основними принципами
освіти в Україні є:
1) доступність
для кожного громадянина усіх форм і типів освітніх послуг, що
надаються державою;
2) рівність умов кожної людини для
повної реалізації її здібностей, таланту, всебічного розвитку;
3) гуманізм,
демократизм, пріоритетність загальнолюдських духовних цінностей;
4) органічний зв'язок із світовою та
національною історією, культурою, традиціями;
5) незалежність освіти від політичних
партій, громадських і релігійних організацій;
6) науковий, світський характер
освіти;
7) інтеграція з наукою і виробництвом;
8) взаємозв'язок з освітою
інших країн;
9) гнучкість і прогностичність системи
освіти;
10) єдність і наступність системи освіти;
11) безперервність і різноманітність
освіти;
12) поєднання державного управління і
громадського самоврядування в освіті.
До структури
вищої освіти входять освітні та освітньо-кваліфікаційні рівні:
1) неповна вища
освіта – освітній рівень, який характеризує сформованість інтелектуальних
якостей особи як особистості та є достатнім для здобуття нею кваліфікації
молодшого спеціаліста. Молодших спеціалістів готують вищі навчальні заклади
першого рівня акредитації (технікум, училище).
2) базова вища освіта
– освітній рівень, який характеризує сформованість інтелектуальних якостей
особи як особистості та є достатнім для здобуття нею кваліфікації бакалавра.
Бакалаврів готують переважно коледжі – навчальні заклади другого рівня
акредитації.
3) повна вища освіта
– освітній рівень, який характеризує сформованість інтелектуальних якостей
особи як особистості та є достатнім для здобуття нею кваліфікації за
освітньо-кваліфікаційним рівнем спеціаліста або магістра. Магістрів і
спеціалістів готують вищі навчальні заклади третього і четвертого рівнів
акредитації (академії, інститути, консерваторії).
Державному вищому
навчальному закладу четвертого рівня акредитації може бути надано статус
національного з правом укладати державні контракти на підготовку спеціалістів
для потреб вищої освіти, встановлювати і присвоювати вчені звання доцента чи
професора вищого навчального закладу; визначати та встановлювати власні форми
морального та матеріального заохочення працівників та ін.
Державна атестація
осіб, які закінчують вищі навчальні заклади усіх форм власності, здійснюється державною
екзаменаційною комісією. Громадяни України мають право безоплатно здобувати
вищу освіту в державних і комунальних вищих навчальних закладах на конкурсній
основі, якщо певний освітньо-кваліфікаційний рівень громадянин здобуває вперше.
Іноземці та особи без громадянства, які перебувають в
Україні на законних підставах, мають право на здобуття вищої освіти, але не за
рахунок коштів державного або місцевого бюджетів України.
Нормативні матеріали
до теми
Загальна декларація прав людини
Стаття. 26
1. Кожна людина має право на освіту.
Початкова освіта повинна бути обов'язковою.
Міжнародний пакт про
економічні, соціальні і культурні права
Стаття. 13
1. Держави, які беруть участь у цьому
Пакті, визнають право кожної людини на освіту.
2 .а) початкова освіта повинна бути
обов'язкова b) середня освіта повинна бути відкрита і зроблена доступною для
всіх шляхом вжиття всіх необхідних заходів
Перший Протокол до Конвенції про захист
прав і основних свобод людини:
Стаття. 2
Нікому не може бути
відмовлено в праві на освіту.
Конвенція про права дитини
Стаття.18
3. Держави-учасниці вживають всіх
необхідних заходів для забезпечення того, щоб діти, батьки яких працюють, мали
право користуватися призначеними для них службами й установами по догляду за
дітьми.
Стаття. 28
1. Держави-учасниці визнають право дитини
на освіту, і з метою поступового досягнення здійснення цього права
на підставі рівних можливостей вони, зокрема: …а) вводять безплатну й
обов'язкову початкову освіту.
Конституція України
Стаття 26.
Іноземці та особи без громадянства, що
перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими
правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни
України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними
договорами України.
Іноземцям та особам без громадянства може
бути надано притулок у порядку, встановленому законом.
Стаття 53.
Кожен має право на освіту.
Повна загальна середня освіта є
обов'язковою.
Держава забезпечує доступність і
безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної,
вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток
дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічно ї,
вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання; надання державних
стипендій та пільг учням і студентам.
Громадяни мають право безоплатно здобути
вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі.
Громадянам, які належать до національних
меншин, відповідно до закону гарантується право на навчання рідною мовою
чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або
через національні культурні товариства.
Закон України «Про охорону дитинства»
Стаття 19
Кожна дитина має право на освіту. Держава
гарантує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої,
професійно-технічної, вищої освіти
Закон України «Про загальну середню
освіту»
Стаття 2
Основними завданнями законодавства України
про загальну середню освіту є: … забезпечення права громадян на
доступність і безоплатність здобуття повної загальної середньої освіти;
Стаття 6
1. Громадянам України незалежно від
…переконань… або інших ознак забезпечується доступність і безоплатність
здобуття повної загальної середньої освіти у державних і комунальних навчальних
закладах.
Закон України „Про дошкільну освіту”:
Стаття 2
Основними завданнями законодавства України
про дошкільну освіту є: забезпечення права дитини на доступність і
безоплатність здобуття дошкільної освіти;
Стаття 6
Принципами дошкільної освіти є: доступність
для кожного громадянина освітніх послуг, що надаються системою дошкільної
освіти; рівність умов для реалізації задатків, нахилів, здібностей,
обдарувань, різнобічного розвитку кожної дитини;
Закон України «Про освіту»:
Стаття.3
Громадяни України мають право на
безкоштовну освіту в усіх державних навчальних закладах незалежно від
… світоглядних переконань…стану здоров'я та інших обставин.
Стаття. 6
Основними принципами освіти в
Україні є: доступність для кожного громадянина усіх форм і типів освітніх
послуг, що надаються державою;
Рішення Конституційного Суду України вiд
04.03.2004 № 5-рп/2004:
- доступність освіти як конституційна
гарантія реалізації права на освіту на принципах рівності, визначених
статтею 24 Конституції України, означає, що нікому не може бути відмовлено у
праві на освіту, і держава має створити можливості для реалізації цього права.
Практичні завдання
1. Оберіть характеристики (позначені цифрами), які
пояснюють принципи освіти (позначені буквами):
Б. безоплатність освіти;
В. вільність освіти;
Д. доступність освіти;
О. обов’язковість освіти;
Р. рівність здобувачів освіти;
С. соціальний захист;
Я. якість освіти;
1. – нікому не може бути відмовлено у праві на освіту,
яке може бути реалізовано у безпечних умовах, адаптованих для будь-якої людини
максимально можливим у нинішній ситуації чином.
2. – можливість здобуття освіти в державних і
комунальних навчальних закладах без внесення плати
3. – необхідність здобуття мінімального освітнього
рівня, необхідного для успішної життєдіяльності
4. - матеріальне підтримання, компенсування витрат,
прямо чи опосередковано пов’язаних зі здобуттям освіти
5. – полягає у забороні будь-якої дискримінації при
реалізації права на освіту
6. - можливість вибору форми навчання (здобуття
освіти), виду ВНЗ, напряму підготовки і спеціальності
7. відповідність змісту освіти встановленим стандартам, потребам
особистості та ринку праці
2. Чи розповсюджується принцип безоплатності освіти на
вищу освіту:
а) серед усіх запропонованих варіантів немає вірної
відповіді;
б) так, лише щодо навчання громадян України;
в) так, щодо навчання у ВНЗ усіх форм власності;
г) так, щодо навчання у державних та комунальних
навчальних закладах.
3. На який вид (рівень) освіти розповсюджується
принцип обов’язковості:
а) лише на базову загальну середню освіту;
б) лише на повну загальну середню освіту;
в) лише на початкову загальну середню освіту;
в) на повну загальну середню освіту та дошкільну
освіту;
г) на повну загальну середню освіту та на дошкільну
освіту дітей старшого дошкільного віку;
д) серед усіх запропонованих варіантів немає вірної
відповіді.
4. Чи може апатрид (особа без громадянства) здобути
вищу освіту в ВНЗ України безкоштовно:
а) лише у ВНЗ державної та комунальної форми
власності;
б) лише у ВНЗ державної та комунальної форми власності
та як що постійно проживає на території України;
в) ні;
г) так;
д) так, лише якщо це передбачено міжнародним
договором;
е) так, якщо постійно проживає на території України;
є) серед усіх запропонованих варіантів немає вірної відповіді.
Дата публікації:
0 коментарі :